Матеріал Юлії Буговської
Я познайомилася з Оленою, героїнею сьогоднішньої історії, біля її зруйнованого будинку. Але не життя. Але не сили волі... Зруйнований будинок не дорівнює зруйнованому життю. Я це зрозуміла буквально за мить. Гора з бруківки, каміння, цегли - страшний сон наяву, потворний слід окупантів, а поруч - красивий садок, доглянуті квіти, висаджені весною овочі. Розумієте різницю? Одні люди приходять, щоб руйнувати, а інші кидають насіння поруч із попелищем, і вже за декілька місяців проростає нове життя, красивий садок.
Отже, вже до знайомства з Оленою, я була впевнена, що вона унікальна жінка. Під час воєнних дій в Ірпені одна із ракет влучила у її будинок. Та давайте все дізнаємося з перших вуст.
Скажіть, будь ласка, як ви провели 24 лютого, залишилися в Ірпені, чи втікали?
- 24 числа, ввечері, ми виїхали в Житомирську область з дитиною, до родичів, так як у нас підірвали міст Романівській. Ми почули цей вибух, задрижали вікна, стало страшно. І ми, не беручи ніякі речі, просто сіли в машину і поїхали до родичів у село.
Як ви дізнались про те, що з вашим будинком трапилась біда?
- Це трапилося не одразу, а в останні дні бойових дій (приблизно кінець березня – прим. ред.) , коли росіяни відходили вже, і тут були запеклі бої. Ми розуміли, що біля нашого будинку пойма річки, там Романівка, і тут кордон Києва та Київської області. Думаю, все трапилося, тому що наш дім на прямій лінії вогню. Як я дізналась? З перших аерообльотів нашого мікрорайону в Ірпені. Коли вже росіяни відійшли, хтось зробив цю зйомку, та виклав на Youtube… Я побачила, що мого будинку немає, що там одне згарище. Але все ж надія залишалась, можливо хоч щось можна врятувати, можливо це неправда, можливо мені це здалося…
Але, пробачте за запитання, ваші перші думки, коли ви побачили зруйнований будинок, схожий на ваш?
- Я дуже плакала, діти також плакали – дочка, син… Це був такий стрес, бо малі тут виросли, ми жили в цьому будинку все життя. Тут кожний куточок рідний, починав будувати цей дім мій батько, мені він дістався в спадок. А ми з чоловіком вже добудовували подвір’я, і тут настільки все рідне! Мені дуже шкода... втратити велику частину нашого життя. Я не розумію, чому вони прийшли і чому вони (росіяни – прим. ред.) зробили стільки горя людям.
Олено, розкажіть про ваш перший приїзд після деокупації? Ваші перші думки?
- Ми приїхали з надією, що все не так погано, як ми побачили на відео. Вперше потрапили до Ірпеню сьомого квітня, як тільки почали впускати до міста. У наш перший приїзд – ми не брали з собою дітей, щоб для них не було стресу, поїхали тільки удвох із чоловіком. Коли ми під’їжджали, в мене були відчуття, що все, що в Youtube, то неправда, що зараз я побачу свій будинок цілим. Але, тільки заїхавши на нашу вулицю, ми почули запах гару, чоловік сказав: «Олено, мабуть, погані справи, мабуть все згоріло...». Тому я була готова, під’їхала і побачила, що будинок агорів, лишилися тільки стіни по периметру першого поверху. Пізніше прийшли експерти і сказали, що дім не підлягає реставрації, його треба зносити.
Хоча би щось вціліло, якась дитяча іграшка, склянка, фотокартка?
- Все вщент. Дуже боляче… Всі фотографії, всі спогади, все, що я збирала… В мене було дуже багато гарного посуду, цікавих предметів інтер’єру. Наразі мені майже 45, 20 років я збирала цей дім, робила з нього «лялечку». Ми тут святкували всі родинні свята, до нас приїздили друзі, родичі, куми. Вони також не могли усвідомити все це та плакали разом з нами. Згорів не тільки дім, але й велика частина наших спогадів!
Ви знаєте, що саме влучило у ваш будинок?
- Нам сказали, що це фугасний снаряд, що пройшов через дах і вибухнув. Тому рослини поруч цілі, тин цілий, а будинку немає, він вибухнув, тільки димар лишився. Навіть після Великої Вітчизняної Війни, якщо ви пам’ятаєте по фотографіях і відео, лишалися димарі у людей. Вибухи руйнували стіни, але димарі лишалися.
Як ви розповіли дітям про повністю зруйнований будинок?
- На той час діти були з бабусею та дідусем в Польщі. Чоловік їм сказав все по телефону, діти дуже плакали, дочка й досі, як не подзвонить, плаче. У сина, йому 10 років, був такий біль в очах… В мене є його фотографія, коли він дізнався цю новину. Така емоційна, чуттєва фотографія, що коли я дивлюся на неї – знову починають сльози текти.
А ваші сусіди, вони були поруч, коли у ваш будинок потрапив снаряд?
- Були вже такі дні, кінець березня, тут кругом по хатах стояли росіяни. У нас – ні, бо було зачинено. От ці росіяни, орки, рашисти, звірі – тут вони всюди були, ходили, крали в людей курей, бо їм не було що їсти , зрозуміло, що обчистили магазини. А потім, коли почалися запеклі бої за Ірпень, на цьому місці було багато пожеж, це дуже страшно. Спочатку був такий період, що звідси взагалі не можна було вийти. Потім я вичитала в групах про білі простирадла, з них робили прапори, і перетинали пойму річки, щоб врятуватись. Тому я почала писати сусідам. У нас деякі люди з вулиці, які сиділи в підвалах, просто замотувалися в білі простирадла, і йшли на свій страх і ризик. Не вбили… Дякуючи Богу всі ці люди живі. Коли вибухнув наш дім, нікого з наших сусідів не було поруч, слава Богу. Деякі люди потім говорили: «Дякую, що сказала, як вийти, бо ми без інтернету, нічого взагалі не знали».
Що ви плануєте робити далі? Вам допомагає місто, Добробат?
- Добробат допоможе знести будинок, прибрати, а далі будемо чекати коли закінчиться війна, поки набере чинності Закон України, згідно з яким будуть давати компенсацію на нову побудову, і на місці зруйнованого будинку будемо будувати новий. Сподіваюсь, що побудуємо ще кращий. А зараз просто біль, душевний, сердечний… Але у деяких людей ще гірші історії. Адже ми живі, діти наші живі – це найголовніше.
Я бачу, що у вас гарний сад, не дивлячись на зруйнований будинок поруч…
- Так, в мене лишився з зими неушкоджений мішок картоплі, і я вирішила дати їй життя, просто висадила на городі. Коли приїхали пожежники, обстежувати будинок, чи немає вибухових речовин, вони побачили, що я саджу картоплю і кажуть: «Бачте, життя продовжується, людина садить картоплю». От такі ми, українці, ми ніколи не втрачаємо віру в подальше, в життя!
Редакція clutch.net.ua висловлює подяку організації Добробат, яка сприяла у підготовці матеріала. Дізнатися більше про Добробат можна зі слайдів: